Парадокс відповідальності або Чому вони брешуть
Відповідальність має присмак обов'язку, необхідності, вимог і дорослого життя. Саме того життя, яке ніхто з дітей не хоче отримати на виході з дитинства. Воно виглядає так, наче ти всім винен, мусиш (але не хочеш) все робити, і тобі завжди “треба”. Живеш, як у пастці. А потім ще й треба вдавати, що ти цілком щасливий.
І ось стається традиційна для підлітків та їхніх батьків історія: за словами ошелешених батьків, "вони були зразковими дітлахами”, аж тут гримнув випускний рік і почалося – найменш сподівані проблеми посипались одна за іншою...
Поширений сюжет
Струнка, дисциплінована і успішна мама, яка з переможною усмішкою встигає все на світі, і донька, яка несподівано перестає їсти (або, навпаки, починає їсти як не в себе), нахабно прогулює уроки, чхаючи на всі випестовані плани на майбутнє, а найстрашніше – часом поводиться як її батько. І бреше, звісно... Чому «звісно»?
А які, власне, варіанти?
“щоб все було - як треба”
Розгляньмо цю ситуацію зблизька: для дитини робилося все. Все необхідне, все найкраще – для чого? Навіщо?.. І тут стає цікавіше: виявляється, ця вся діяльність необхідна лише для того, “щоб все було “як треба” – успіхи, досягнення і майбутнє хороше життя.
І оце “як треба” мама міряє по собі. Мама уявляє собі УСПІХ, до якого з усіх сил готує доньку. Це той успіх, якого мама прагла або досягла, або уявляла дуже яскраво – але все це може виявитися зовсім не тим, чого хоче дитина. Крім того, що вона, звісно, хоче маминої любові і глобального схвалення. І тоді дитині хоч розірвися: неможливо підвести маму, образити її своєю чорною невдячністю (тому правду сказати ніяк не можна!), а йти туди, куди штовхають мамині амбіції, не до душі.
"Це все заради тебе"
До речі, мама часто буває зовсім не щаслива: або дійсно не живе так, як хотіла б, або просто не вміє жити із задоволенням (бодай зрідка). Буває навіть таке пафосне страждання – «Це все заради тебе/твого успіху!» – що й не ясно, як те гасло потім видерти з душі. Цю власну нещасливість мама, скоріш за все, приховує або очікує (інколи навіть не підсвідомо), що щасливою її зробить дитина. Якщо досягне, подолає, зможе... Хіба наважиться хто розчарувати маму?!
Тож донька має перед собою реальну модель життя (нещасливу, безрадісну), яку лише і може втілити. Хоча саме цього вона підсвідомо боїться, і уникає дорослішати, і уникає маминих очікувань («програм» життя), яким треба підкорятися, бо інакше вона буде навічно винна у маминій нещасливості. Інтереси дитини при цьому вважаються задоволеними.
І як?.. Як вижити між молотом і ковадлом? Яке лихо вибрати з двох? Мабуть, брехати...
Вона може спробувати ще “бути як батько”. Зазвичай, це стається в тому випадку, коли батьки розлучені, а тато “неправильний” – не успішний, безвідповідальний тощо. Не вийде? Вибере і покохає саме “такого”. Буде ходити колами, бунтувати і опиратися всім вказівкам.
На цьому етапі переговори вже неможливі – кожному взаємно накипіло, тут вже і в полон не беруть, і не здаються. Причому мама абсолютно впевнена в своїй правоті, а донька відчайдушно нищить мости, хоч така поведінка і здається цинічним завзяттям.
Боляче і гірко всім. Але починати все ж таки треба з мам – вони дорослі і бралися ростити народжених дітей.
Починати мамі треба з себе. Це – єдиний вихід!
По-перше
Скасувати батьківські очікування і плани щодо майбутнього – дати підліткові спокій і волю. Спокій, щоб визріло СВОЄ, волю – щоб його захотілося. Дати не формально: “Маєш тиждень!..”, а дійсно «відкликати війська», дійти згоди з собою про те, що ми можемо і НЕ ЗНАТИ, як краще для дитини, і що їй насправді треба. Визнати, що можемо помилятися.
По-друге
Згадати про безумовну любов. Ми любимо наших дітей не ЗА щось, а просто тому, що вони є. Жодні досягнення не варті довіри і любові. Сьогодні успішний, а завтра – щось інше. Тож цінуймо їхню індивідуальність, вірмо в їхній шлях.
По-третє
Звернутися за допомогою: доречна книга, спеціальні курси, психолог, медитація – залучаймо все, що може спрацювати.
Найголовніше
Зайнятися собою: з усією відповідальністю зробити все для власного спокою і щастя. Найкраще, коли мами мають особистий сенс буття, який не залежить від їхніх дітей. Добре, коли мама прагне щирих стосунків зі своїм чоловіком, вчиться з роками глибше розуміти і любити його. Уміє насолоджуватися, святкувати, відпочивати і веселитися.
Звісно, наше життя – не рожевий зефір, але наші діти успадковують саме спосіб нашого життя, а не наші про нього уявлення. Тож учімося жити вдячно і щиро. І тоді все зміниться на краще :)
АВТОРКА: Євгенія Сербінова, психолог
.svg){kind=small}
