«Вічний революціонер», або Танець смерті та відродження

Батькам увесь час кажуть, що дитину треба сприймати та любити безумовно – такою, якою вона є. Це дуже важливо, адже у сучасному світі людину майже завжди вимірюють за її успіхами, її досягненнями, хоча душа, насправді, набагато важливіша за успіх, а досягнення не завжди насичують життя щастям. Про те, як досягти мети, є багато теорій та практичних семінарів, але вдається це усім по-своєму. Які ж приховані чинники можуть впливати на здатність досягати бажаного? Відповідь знову шукатимемо у перинатальному досвіді, а саме – у третій матриці.

Третя базова перинатальна матриця (БПМ ІІІ) охоплює період, коли дитина рухається пологовими шляхами аж до появи на світ. Умовно БПМ ІІІ називається «Танець смерті та відродження», її гасло – боротьба.

Що тут змінюється?

Голівка дитини опускається до пологового каналу. Здається, тепер вже нічого на заважає просуватися назовні. Але матка продовжує сильно скорочуватися, а отвір тазу такий вузький, що навіть за найбільш сприятливого перебігу пологів голова й тіло дитини стиснуті максимально. Вона може страждати від удушшя через пуповину, яка може бути перетиснутою й не пропускатиме достатньо крові з киснем.

На цьому етапі дитина гостро відчуває страх смерті. По-перше, попередній світ (де минуло усе життя ембріона) зруйнувався, по-друге, дитина відчуває реальну небезпеку, загрозу життю, тому у відповідь у ній прокидається потужне інстинктивне бажання вижити, протиснутися, впоратися за будь-яку ціну.

Акушери кажуть, що якщо на етапі переходу до БПМ ІІІ щось трапиться, дитину майже неможливо врятувати, оскільки кесарів розтин робити вже не можна, а витягти дитину надто складно. Тому її страх за своє життя повністю виправданий.

Атмосфера протилежних енергій, титанічних імпульсів посилює досвід боротьби та вивільняє агресію, котра допомагає прагненню визволитися, дійти до кінця, перемогти. Таким чином, злість є потрібним почуттям, гнів буває й «праведним», коли надає сил діяти та стає паливом для звершень!

З одного боку, дитина вже не є пасивною, як на етапі переймів (і це важливо для народження), з іншого боку, сама вона вибратися з мами ніяк не може, тому доводиться взаємодіяти із материнським організмом, котрий її народжує. Ця «боротьба» протікає більш гармонійно та ефективно, якщо вона схожа на танець, у якому дитина докладає зусиль та рухається разом із потугами. Якщо ми зрозуміємо, як це працює, то визнаємо, що легше живуть ті люди, які не намагаються «перти проти рожна», а навпаки – пливуть за течією, дослухаючись до перебігу свого життя та діючи із ним злагоджено.

Саме третя матриця закладає в нас програму досягнення результату, боротьби, захисту своїх інтересів та руху до мети.

Схем, які б показували зв’язок між народженням та стратегіями людини в реальному житті, досить багато, і ми спробуємо розглянути деякі з них.

Є таке китайське прокляття: «Щоб ти жив у час змін!..» Багато хто з людей терпіти не може зміни. І діти – не виняток. Багато в чому тут винні саме третя матриця та страх смерті під час входження до неї. Народження – найперший та найглобальніший досвід змін, і саме пам’ять про ці переживання «фонить» нам усе життя щонайменше напругою перед невідомим.

І ще одне. Страх – це непогано. Ми можемо частіше говорити про це із тривожною дитиною. Страх – наш друг. Ніби величезний сильний звір позаду нас, він показує нам небезпеки (інакше ми б їх взагалі не помічали), він вмикає у тілі особливі ресурси та допомагає нам врятуватися (хоча здається, що рятуємося ми від переляку), він часто допомагає ухвалити рішення та «перевернути гори». Саме ті діти, які не дуже добре знайомі зі страхом смерті (наприклад, «кесареві» діти), ризикують набагато більше через легковажність або ж самі несвідомо шукають екстремальні пригоди, аби відчути знайомий іншим «морозець». Ми можемо навчити дітей не боятися самого страху, а використовувати його як стимул.

Навіть не встигають нічого усвідомити, спланувати, зважити ті, хто народився стрімко. Вони діють швидко – блискавично й на всіх парах врізаються в ситуацію, рубаючи з плеча, і зупиняються, щоб зорієнтуватися, лише тоді, коли нарубають вже багато дров, які тепер їм і доведеться розбирати!.. Швидко зробив і лише тоді подумав: «І навіщо я так?» Якщо за таким підходом схована історія про стрімке народження, не дивуйтесь – загальмувати тут настільки ж важко, як і спинити лавину. Поступово привчайте дітей брати паузу, перш ніж ухвалювати рішення. Нехай відкладає його на ранок або хоча б до п’яти рахує.

Зовсім інша проблема в тих, хто застрягав у процесі народження. Такі діти можуть почати справу жваво й виважено, але потім пробуксовують. Їм щось заважає, але не можна зрозуміти, що саме. Або ж після усунення однієї перешкоди одразу з’являється інша. «Не йде, зависає» – так це виглядає з боку розчарованих дорослих, і цьому немає пояснення. Тут жодні умовляння не допомагають, тому краще відволікти, дати відпочити та зайнятися чимось приємним, а потім непомітно повернутися до процесу. Не вимагати, тягти чи тиснути, а змістити фокус уваги та продовжити, немовби заново.

До речі, про «тиснути»… Зараз більшість лікарів та акушерів знають перинатальну психологію та усвідомлюють згубність багатьох попередніх пологовостимулювальних прийомів. Наприклад, якщо витиснути дитину, яка при повному розкритті шийки все одно не виходить чи рухається надто повільно, у майбутньому вона буде дуже довго збиратися та налаштовуватися, але так і не зможе нічого почати. Такій дитині здається, що вона ніколи не подужає самостійно виконати завдання. І тому (відповідно до пологового досвіду) вона чекатиме на «поштовх» – щоб її змусили діяти. І навіть досягнувши мети вона буде неусвідомлено знецінювати власний внесок та свої зусилля: «Я ж нічого такого не зробив, просто так вийшло…» Це її народження лишило глибоке переконання у тому, що сама вона ні на що не здатна. Тут допоможе «розмітка шляху» на дрібні та безпечні кроки до мети, багато зупинок, схвалення та наочна колекція здобутих перемог.

Дуже бояться виявляти себе діти, які на момент народження виявилися більшими за норму, що несе небезпеку для мами, пов’язану із травмами та розривами. Дитина чує її біль та усвідомлює, що стала причиною страждань матері, поки боролася за життя. Люди з такою травмою не ризикують діяти на свою користь через незрозумілий страх, що від цього «усім стане погано». Логіка тут безсила, це ірраціональне відчуття – «я ніколи не піду по головах». Такі люди можуть роками терпіти й страждати без жодної необхідності через страх вчинити так, як хочеться. Добре, якщо сім’я навчить таку дитину особистій відповідальності за власне життя, покаже на прикладі, як екологічно діяти у відповідності до своїх інтересів та цінностей, а також поважатиме навіть найменші її бажання та рішення.

А ось той, чиє народження почалося із «копняка» – заплановані пологи зі стимуляцією до початку переймів – може з раннього дитинства вперто опиратися будь-яким батьківським діям чи пропозиціям, намагаючись, ймовірно, хоча б post factum вибороти своє право вирішувати за себе самому…

Якщо ж народжується дитина, обвита пуповиною, то, скоріш за все, вона буде чіплятися за батьків та звичний перебіг життя. Не тому, що їй так добре, а тому, що дуже боязко рушити «зовні» – пам’ять про удушшя та відчуття себе буквально «на мотузці», яка заважала народженню, можуть призвести до небажання дорослішати (вихід у доросле життя), до несамостійності, до страху відірватися від батьків і навіть вийти з дому. Одна така дитина скаржилася на те, що робота із зусиллями та хвилюванням виливається реальними болями у горлі, які минають, якщо полежати. Із абсолютним розумінням цього батьки мають допомагати дитині опанувати та полюбити самостійність, навмисно вчити віддалятися від них та з дому, бо інакше дитині буде дуже важко влаштувати власне доросле окреме життя.

Історії народження можуть бути причиною найрізноманітніших реакцій на виклики життя: від «заберіть мене звідси!» за найменшого дискомфорту (кесарів розтин) до боротьби заради боротьби у «вічних революціонерів», для яких важливий не результат, а сам бунт та протидія (компенсація травми у третій матриці). Це означає, що наявні програми дій – не обов’язково найкращі чи єдино можливі. Усвідомлення звичних матричних реакцій пояснює бачення реальної ситуації та дає свободу вибору. Обирайте на здоров’я!